„Люстро” Олександра Максимова: чи хочемо побачити в ньому себе?

„Люстро” Олександра Максимова: чи хочемо побачити в ньому себе?

Багато хто і в Дрогобичі, й в інших містах та за кордоном вже бачив дещо несподіваний спектакль дрогобичанина Олександра Максимова “Люстро”, який в бгатьох шанувальників театру виклаикає дискусії. Нещодавно літературознавець Віра Меньок написала рецензію на неординарний спектакль, яку нині пропонуємо увазі наших читачів.

Автор моно-перформансу „Люстро” – Олександр Максимов – актор оффового Театру Альтер з Дрогобича, 2013 року стипендіат Програми „Gaude Polonia” Міністра Культури та Національної Спадщини РП, автор кількох цікавих моновистав типу performance, зокрема, „Птахи” за мотивами Бруно Шульца.

Моно-перформанс „Люстро” мистець показав уперше 30 травня 2014 року в рамках Off-Програми VI Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі, біля сецесійної вілли, яка колись була резиденцією бургомістра Дрогобича Раймунда Яроша. Згодом проект був запрезентований 21 вересня 2014 року на престижному Гоголь-Фесті у Києві в рамках Відкритого Театрального Дня та на площі Ринок у Дрогобичі 20 лютого 2015 року – в день, коли Україна схилилася у жалобі на перші роковини жертв Майдану. Тоді перформанс Максимова відбувся перед молитвою на тій же площі в інтенції Героїв Небесної Сотні. Це також була своєрідна молитва-крик, своєрідний мистецький чин, що виринає із драматичного відчаю в українському суспільстві, у думках і пережиттях кожного українця.

„Люстро” Максимова – це рухома моновистава, яка розростається, пробує стати відповіддю на нові суспільно-політичні повідомлення, або, навпаки, запереченням кожного такого повідомлення і проявом безсилості конкретної людини перед невблаганним розвитком фатального сценарію війни.

Чим є „Люстро”? Передусім індивідуальною експресією мистця, спробою його реакції-відповіді на актуальні суспільно-політичні події, а властиво є тотальною відсутністю будь-якої відповіді. Є рефлексією над нестабільністю й загрозою, які тепер на щодень супроводжують життя українців. Фізичне дзеркало – центральний концептуальний елемент моно-перформансу – є дзеркалом, в якому відображається картинка реальності: досить тривіальна метафора, анахронічний стереотип. Дзеркало Максимова видається свідомим підтвердженням такого стереотипу, але водночас є спробою запропонувати повне знищення, стирання будь-якої картинки, відображеної у дзеркалі, тож дзеркало пофарбоване, вибілене фарбою, після чого вичищене, вимите, ніби готове до нічим не затьмареного, безперешкодного оглядання світу і самого себе. Питання однак у тому, чи таке повне очищення дзеркала взагалі можливе? Рухи, що їх виконує мистець, підказують негативну відповідь. Усе, з чого складається фабула моновистави, дезорієнтує, створює галас і плутанину: змінюються прапори, розкладаються, розкидаються й викидаються різні предмети, витягнуті зі старої валізки, у тому числі чисті й пописані картки паперу. І постійно підкреслена, рельєфна експресія мистця, котрий нестямно мучиться у своєму рішенні знайти вихід із ситуації, яка достовірно його не влаштовує, у своїх тортурах намагання порвати із дзеркалом, яке його обтяжує, але з яким мусить співіснувати, мусить його тягнути за собою, позаяк прив’язаний до нього в буквальному значенні.

Анархія і хаос, відсутність сценарію зміни негативної реальності, а через це її поглиблення. Людина, котра намагається що-небудь змінити, врешті виглядає жалюгідно у своїй безпорадності, виснажена даремною битвою із дзеркалом, що скидається на програну. Бо зрештою цим дзеркалом є сама людина з її пафосними намаганнями здійснити героїчний учинок, змінити хаос і анархію на лад і стабільність. Із намаганнями стерти своє власне відображення у дзеркалі.

Прапори і новини по радіо будуть змінюватися безконечно. Завжди можна взяти відро з водою й ганчірку, щоби вимити все довкола, але новий бруд все одно з’явиться. Можна створити ілюзію ізоляції від негативної реальності, але порожнеча все одно наздожене. То ж чим є „Люстро” Максимова: втечею від порожнечі чи її поглибленням? А може дослівним суспільно-політичним посланням? Тільки яким? В ім’я чого триває боротьба і самотортурування? Такі питання – більше плакатні, ніж контемпляційні – задав мені автор „Люстра”. Я не знаю відповіді на них. Волію не дивитися на своє відображення в його дзеркалі, навіть після його зафарбування, а відтак вичищення. Але охоче прийду на кожний новий показ „Люстра” Олександра Максимова.

Віра МЕНЬОК

Фрагмент спектаклю “Мертвий клас” Тадеуша Кантора (реж.Олександр Максимов)

Інсценізація акторів театру Альтер(м.Дрогобич), показ приурочений святкуванню 100-ї річниці з дня народження Тадеуша Кантора.

реж.Олександр Максимов

16.04.2015

www.maksymov.art